осіння кава...

Заварю каву..
На столі - парує здоба.
А у душі -
осіння тиша і туман.
Ця прохолода
похмурим ранком  заповза
у серце нишком...
мов змія...
І тільки чорний шоколад
і скибка сиру,
старенька філіжанка кави  -
у руках...
Все решта - фарс...
Все решта  - поза доступом.
Відрізано.
Забуто...
Дощ по вікні
так холодно і  барабанно стука..
А у долонях
острівець тепла.
Це львівська кава - тепла і жива...
Це львівська осінь знов до нас  прийшла...

ностальгійне майже віршове...

 
 
дитячо-наївно в 33 читати муммі-троля, 

широко відкриваючи очі, і думаючи - ну ти ж ба? 

а попри те, заплющуючи очі, 

я знову згадую снусмумрика, хмаринку й їжачка...


 
дитячі недодивлені мультики 

заповзають в душу українськими пошепками, 

а недопрочитані книги 

раптово стають ностальгійно-зворушними.. 

 
 

і чомусь крутиться навколо голови і вух 

старезні запитання-дилеми: 

де ж знайти ту чарівну Шипшинову долину,

і куди ходив у туалет Пан Нільсон... 


 
 
 А Сиз Стовус заглядує у вікно

і, смачно попахкуючи своєю незмінною люлькою з буркунцем, 

запрошує поглянути на його новий музей світлячків... 

І поласувати диньками... 






 

Може то погодитися?

 Адже вечірній дзвін вже таки досить давненько пролунав своє басовите Бом...

Кава і дощ..

у дощі заховалась кава:
щиросердно і тихо, мов щем... 

натягнувши на себе забаву
я простую кудись під дощем...

я прижмурюю очі від смаку:
ніжно кавове і з молоком...
і на мить забуваю про мряку:
адже осінь - не час для  проблем...

і у вухах - лиш пісня журлива,
романтична і тиха, мов дощ...
але ж ні - це насправді краплинки
на віконному склі пишуть сон...

у долонях сховалася чашка,
філіжанка кавусі - моя...
я пригадую час той у бабці,
де і кава, і здоба ...  був рай...

у натруджених пам'яттю мізках
я шукаю і спогад і щем...
але потім - ні, стоп, ну навіщо?
є ж бо кава у чашці і дощ...